Моє фото
Юрій Петрович Ґудзь (1.VII.1956 – 20.II.2002) – поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома (Іван) Брус. Член НСПУ (Житомир, 1991) та АУП (Київ). Багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто: Бескид, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ: Молодь, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ: Голос громадянина, 1997), романів «Не-Ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8,12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль: Джура, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль: Джура, 2009), «Набережна під скелями» (Житомир: Рута, 2012), «Barykady na Krzyżu» (Lublin, Warsztaty Kultury w Lublinie, 2014). Про автора: Невимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи (Житомир: Братство Юрка Ґудзя, 2012).

неділю, 1 лютого 2009 р.

Ніла Зборовська. Неадекватне прочитання [Про фальсифікацію образу Юрка Ґудзя в книжці Володимира Даниленка «Лісоруб у пустелі»]

Ніла ЗБОРОВСЬКА

НЕАДЕКВАТНЕ ПРОЧИТАННЯ
Про фальсифікацію образу Юрка Ґудзя в книжці Володимира Даниленка «Лісоруб у пустелі»

Володимир Даниленко став особливо помітним у сучасному українському літературному процесі після виходу книжки і новел «Сон із дзьоба стрижа» (2006), яка образно відтворює історію українського Дон Жуана нашого часу. «Лісоруб у пу-стелі» (2008) – це провокативна аналітична спроба письмен-ника змоделювати образи літературних поколінь другої поло-вини XX століття. Аналітична книга мене особливо зацікави-ла, адже два роки тому я запро-понувала цьому авторові взяти участь у процесі написання 12-го тому академічної Історії української літератури. «Лісоруб у пустелі» дає виразне уявлен-ня про В.Даниленка як аналітика й по-тенційного історика літератури. Вияв-ляється, письменник В.Даниленко не може відокремитися від власного образу й послідовно проектує його на образи інших літераторів. Така ситуація у пси-хоаналізі має назву «неправильного про-читання»: письменник як тлумач твору завдяки несвідомому розумінню дає «по-милкову оцінку», яка й стає пунктом відліку для створення власного тексту. Механізм дилетантського аналізу З.Фройд пояснює на основі неусвідомлених заздрощів інтерпретатора, який опа-новує чужу форму життя, адаптуючи її до власної історії. Натомість справжній психоаналіз, як зазначав С.Цвейг, про-чищає передусім власний горизонт, щоб прояснилася сфера єдиного духу. З диле-тантським аналізом ми стикаємося, коли Даниленко тлумачить постать Юрка Ґуд-зя.
Проектуючи свій образ на Юрка Ґудзя, В.Даниленко моделює психологію Дон Жуана, який легко і грайливо продуку-вав еротичні захоплення, утікаючи від сімейних турбот. «Життя Юрка Ґудзя, – пише Даниленко, – цікаве як експери-мент, що полягав у втечі від обов’язків і традиційного побуту, який нав’язують дорослій людині суспільство і близькі люди, щоб весь відведений йому час віддавати собі, літературі та насолоді від дегустації мистецтва. І цей експеримент був успішний». Таємниця загадкового Юркового життя і смерті пояснюється через містичні образи «янгола блакитно-го блюзу» та «мандрівного дяка» ук-раїнської літератури. «Його мандри, – наголошує автор книжки, – нагадували перельоти джмеля – з квітки на квітку, з міста до міста. Від лагідного джмеля мандрівний поет відрізнявся тим, що пергу, якою були для нього книжки, картини, фільми та враження від спілку-вання з людьми, він ніс не додому, а залишав у собі, бо в нього не було дому. Була, правда, сільсь-ка хата в Немильні, між Львовом і Жито-миром, в якій він не жив через звичку ва-ландатися по світу». Цей кочовий образ збігається з образом чоловіка-ловеласа в новелі В.Даниленка «Його джмелиний баритон» з книги «Сон із дзьоба стри-жа». Це проекція образу інтерпретатора, тож мотив донжуанства такий учепистий. Даниленко наполягає: «Він був неперевершеним ловеласом і міг водночас тримати в напрузі десятки жінок. Коли Юрко Ґудзь ішов у гості, знаючи, що там є жінка, обов’язково купував дешеві квіти, але дарував їх з таким достоїнством, ніби це був букет найдорож-чих троянд. Хоча він не був Казановою, а радше Дон Жуаном, що не розбивав жіночі серця, а хвилював їх легкими, на-че молоде вино, романтичними ілю-зіями». І далі як констатація ніби добре знаного факту: «З більшістю своїх жінок він підтримував романтичний флірт». Тут варто нагадати, що флірт – це розігрування любові, а не душевне пере-живання. І такий образ Юрка Ґудзя, створений В.Даниленком, відбиває по-стать самого інтерпретатора, амбівалент-ного за своєю психологією, яка супер-ечить моральній визначеності. «Адже моральною, – як писав З.Фройд, – можна вважати лише людину, яка реагує на спокусу, що переживається внутрішньо, при цьому не піддаючись цій спокусі. Тому, хто час від часу грішить, а потім, каючись, ставить перед собою високі моральні цілі, легко дорікнути, що життя своє він будує за-надто зручно. Але він не виконує пріоритетного принципу абсолютної мо-ральності...»
Разом із літературною творчістю Юрко Ґудзь починав малювати. Що цікаво, уперше на його художні пошуки, як за-значає житомирська поетеса Ольга Карагедова, відгукнувся В.Даниленко в газеті «Комсомольська зірка» (1990, 23 червня) іронічним репортажем «Янгол блакитно-го блюзу». У «Лісорубі в пустелі» лише розгорнуто колишнє ставлення до поета й художника. За словами Карагедової, Даниленко «відверто глузує з картин Ю. Ґудзя», однак їй хочеться вірити, що цей репортаж був «своєрідним жартом друга» (журнал «Світло спілкування», №5, 2007, с. 29).
Юрко Ґудзь (і це можу засвідчити не лише я, а й десятки його друзів, а також його романи – «Ісихія», «Не-Ми» і вся поетична творчість; над новим виданням цієї спадщини нині розпочала роботу творча група) був унікальною людиною, яка знала, що таке любов не у флірті, а у глибокому переживанні. Останній рік свого життя він учитувався в «Діагности-ку карми» С.Лазарєва, який головною причиною захворювання тіла визнавав порушення людиною закону Духу або за-кону Любові. Юрко дуже вимогливо ста-вився до власного життя й завжди був готовий до смерті як форми жертвопри-несення. Для того, щоб любити жінку, не конче мати з нею сексуальні стосунки, і Юрко це знав. Він був поетом, ко-трий любив жінку як сутність. Він мені не раз казав: «Через тебе я стаю феміністом». А коли публікувалися його статті під псевдонімом – Тетянич, з яко-го я щиро сміялася, то він не почував жодного приниження, адже йшлося про ім’я коханої жінки.
Якось Юрко мені зізнався: «Знаєш, у мене є дуже велика жінка». Я сприйняла буквально й не повірила, а почала допи-туватися, що він може робити, такий ви-тончено тендітний і стрункий, з великим жіночим тілом. Цю нашу розмову я обіграла в антиромані «Українська ре-конкіста». А потім, якось перечитуючи Юркову поезію, знайшла там такі рядки: «Входиш в зимовий ліс, як в тіло жінки...» – і все зрозуміла. В.Даниленко знову цю еротичну ситуацію витлумачує як ситуацію сексуальну, продукуючи ар-тистичну розвагу поруч із трагічним ос-мисленням і болісним переживанням. Про сімейну ситуацію, яка насправді бу-ла для Юрка дуже травматичною, Даниленко пише у властивій йому грайливій манері: «Колись, ще зовсім молодим, Юрко Ґудзь пробував завести сім’ю, але душа митця не витримала сімейної рути-ни. Він не міг уявити собі, що таке обов’язки одруженого чоловіка. – Я привіз із села мішок картоплі, – якось зізнався він, – і забезпечив сім’ю на весь рік. Та дружина і тесть з тещею, у яких жив Юрко, були іншої думки. Збитий з пантелику, поет почав вранці вставати і йти з дому».
Навіть Анатолій Ґудзь, з яким я зустрілася цього року на поминальному дні народження Юрка Ґудзя в селі Немильні на Житомирщині, не міг нічого згадати про якісь ловеласні історії свого рідного брата, а сказав так: «Може, у нього хтось і був, бо він не міг жити в тій комуністичній сім’ї його дружини і навіть ніколи там нічого не їв, а приво-зив продукти з села. Він загалом дуже не любив комуністів, а його тесть і теща були затятими більшовиками. Юрко був дуже гордий: чого не любив, того не лю-бив. І повертався в ту сім’ю лише тому, що там був його син – Богдан. На похо-роні Юрка була жінка в чорній вуалі, яка дуже плакала за ним. Що то за жінка бу-ла, я не знаю...» Заїжджаючи вперше в Немильню цього року, я запитала пер-шого стрічного: «А де хата покійного Юрка Ґудзя?», і селянин відповів, запи-туючи: «Це того, якого вбили комуністи за пам’ятник Леніну в Житомирі, бо він дуже хотів його прибрати?»
Мені не хочеться розмірковувати над тим, хто фізично вбив Юрка Ґудзя, адже для мене символічне вбивство – більш страхітливе, ніж тілесне. А Юрко був не просто моїм відданим Другом, він був значущим українським Поетом нашого порубіжжя, тому для мене психоаналіз фальсифікації В.Даниленка не лише обов’язок історика літератури, а й справа честі. Називаючи у книжці «Лісоруб у пу-стелі» наше українське літературне сере-довище «хворобливим», таким, яке «об’єктивно не могло оцінити жодного літературного явища», В.Даниленко явно лукавить. Жінки, які знали Юрка Ґудзя, згадують про нього як про втілення мужності в найсвітлішому значенні цього слова. Така мужність була у Василя Стуса. Коли Юрко приїздив до Києва, для нас усіх, хто його знав, поява цієї люди-ни була надзвичайним святом Любові. Юрко часто зупинявся в Євгена Пашковського. Через декілька років після смерті Юрка Пашковський мені сказав: «Закінчив нарешті євроремонт у квартирі та й подумав: «Для чого мені цей євроре-монт, коли до мене більше не зайде в гості Юрко Ґудзь...» Юрко належав до тих особистостей, чия смерть завжди зга-дується й тому стає воскресінням нових творчих особистостей, адже психічний біль від неї такий нестерпний, що пород-жує слово. Юркова думка, його фантазія, його мрія про епоху Української Ре-конкісти була такою значущою на нашо-му порубіжжі, що породила мій антироман «Українська Реконкіста» (2003) як текст ідеї Друга-Поета, розгорнутої в просторі моєї історії життя. І коли В.Да-ниленко говорить про ідею Української Реконкісти у властивому йому глузливо-му тоні: «Але, як завжди буває в подібних випадках, усе закінчилося великим пши-ком», то я хочу нагадати про одну дуже значущу ідею Юрка Ґудзя. Коли він за-прошував на Хрещатик, у нього була улюблена фраза-пароль: «Давайте зустрінемося на Хресті». Незадовго до смерті він написав поему «Барикади на Хресті» про божевільного поета, який пристрасно закликає Київ на повстання Любові: «Засліплені розпинають люди-ну... Повстаньте, мешканці штанів! Пов-станьте, жителі змертвілих Воскресенок! Повстаньте, поки ще живі! Хоч раз отут, усі разом, на цім затоптанім Хресті, уздовж всієї Курваштрассе, у цій задов-баній столиці спорудимо весняну бари-каду! – з громів, димів, з миттєвих спалахів пронизливого щастя, коли навиліт куля б’є крізь дощ простягнуту долоню... Не бійтеся загинуть молодими! Страшніше – прижиттєво вмерти в місті, де володар Вій вже сотню літ не опускає вії... Не бійтесь владних трупоїдів, не бійтесь їхніх водометів! На поміч нам во-гонь прийде з-під Круг, Базара, Бере-стечка... І як обіцяно, – повіє холодноярське полум’я живе. – Повстаньте, по-ки ще живі!»
Після «Лісоруба у пустелі» мені хо-четься нагадати В.Даниленку фразу-пароль: «Зустрінемося на Хресті!» Щоб пе-редусім чесно сказати синові Юрка Ґуд-зя – Богданові, чому його тато був зна-чущою постаттю нашого українського середовища, чому він так пристрасно прагнув розіп’яти свою душу заради нового життя. «Бо ми, – як пояснював Юрко Ґудзь, – лиш відгомін майбутніх партитур, німих оркестрів початкові но-ти. Та треба йти – дорога мусить жити і після нас...»

Зборовська Н. Неадекватне прочитання [Про фальсифікацію образу Юрка Ґудзя в книжці Володимира Даниленка «Лісоруб у пустелі»] // Літературна Україна, 23 жовтня 2008. – С.5

Немає коментарів:

Дописати коментар