Моє фото
Юрій Петрович Ґудзь (1.VII.1956 – 20.II.2002) – поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома (Іван) Брус. Член НСПУ (Житомир, 1991) та АУП (Київ). Багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто: Бескид, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ: Молодь, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ: Голос громадянина, 1997), романів «Не-Ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8,12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль: Джура, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль: Джура, 2009), «Набережна під скелями» (Житомир: Рута, 2012), «Barykady na Krzyżu» (Lublin, Warsztaty Kultury w Lublinie, 2014). Про автора: Невимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи (Житомир: Братство Юрка Ґудзя, 2012).

неділю, 1 лютого 2009 р.

Чайка В.М. Література рідного краю. Ми довго будем пам’я-тати і вам забути не дамо. (Дослідження оповідання Юрка Ґудзя «Афганець»)

В. М. ЧАЙКА,
Житомирська обл.

ЛІТЕРАТУРА РІДНОГО КРАЮ. МИ ДОВГО БУДЕМ ПАМ’Я-ТАТИ І ВАМ ЗАБУТИ НЕ ДАМО.
(Дослідження оповідання Юрка Ґудзя «Афганець»)

Тема: «Література рідного краю. Ми довго будем пам’я-тати і вам забути не дамо. (Дослідження оповідання Юрка Ґудзя «Афганець»)»
Мета: ознайомити учнів з афган-ською тематикою у творчості Юрка Ґудзя, на основі учнівських досліджень розкрити основну думку опо-відання, розвивати вміння й навич-ки зв’язного викладу думок, творчу й пошукову діяльність, виклика-ти інтерес до творів письменника; виховувати почуття справжнього патріотизму, вміння співпережи-вати.
Тип уроку: урок-дослідження.
Обладнання: портрет письменника, фотографії воїнів-афганців земля-ків, учнівські дослідження, пісні про Афганістан, таблиця, фотогра-фії пам’ятника воїнам-афганцям у Баранівці.

ХІД УРОКУ

І. Вступ
Звучить пісня про Афганістан.

Учитель
Зірка горить над Кабулом,
Зірка горить, прощальна моя.
Як я хотів би, щоб Вітчизна зітхнула,
Коли на сніг упав у наступі я...
Зірка горить груднева, чужа,
А під зіркою палає червоний сніг.
І я сльозинкою останньою проводжа
Все, з чим вперше прощаюсь навік.

15 лютого ми відзначаємо скорбот-ний День Пам’яті воїнів-афганців. Ця війна тривала 9 років 1 місяць 18 днів і забрала більше 15 тисяч солдат, 35 тисяч було поранено й тисячі потрапили в полон. У цій страшній неоголошеній війні, яка не стала ще історією для тих, хто її пережив, для їх рідних і близьких, брали участь і воїни з нашого райо-ну. Про початок війни та участь у ній наших земляків коротко роз-кажуть архіваріуси.
1-й архіваріус. Не секрет, що будь-яка війна закінчується не з останнім пострілом, не після підписання мирної угоди, а лише після того, як помре останній її солдат. Бо кожен, хто воював, носить свою війну в собі.
Як же все розпочалося? Що стало приводом і справжньою причиною цієї жахливої війни?
Секретних документів, котрі б про-лили світло на прийняття рішен-ня про введення радянських військ в Афганістан, не існує. Із розпо-відей свідків випливає, що нечис-ленні документи писалися від руки лише в одному екземплярі й всі були знищені за наказом Ю. Андропова. Вірогідно, тому, що вже тоді керівник Комітету Державної Без-пеки передбачав безславний кінець війни.
Якщо взяти до уваги міжнародну ситуацію в 1979 році й менталі-тет радянських керівників, то їхній намір втрутитися в афганські спра-ви можна зрозуміти. СІЛА зазна-вали поразки в Ірані, їхній фронт з’явився в Перській затоці. Страх перед можливістю проникнення американців до Афганістану був реальним. І, гадаю, важливу роль відіграла уявна легкість завдання замінити Аміна, який прийшов до влади в результаті державного перевороту 14 вересня 1979 року, на надійних, міцно пов’язаних із Радянським Союзом людей.
Відповідно до наказу Міністерства оборони СРСР введення радян-ських військ в Афганістан почалося 25 грудня 1979 року о 15 год.
А 27 грудня радянські підрозділи спецназу надали допомогу в зни-щенні режиму Аміна. До влади прийшов Кармаль.
2-й архіваріус. Політбюро вва-жало, що перебування радянських солдат буде короткотерміновим. Війська мали стати гарнізонами, не вдаючись до бойових дій, але своєю присутністю стримуючи опозицію та підтримуючи Кармаля. Однак радянський уряд не врахував той факт, що в результаті багатовікової боротьби з різними завойовниками у свідомості афганців утвердилась 1 ідея, що іноземні війська – це окупанти. Звідси й постав заклик до боротьби з невірними. І тому вже в перший день радянські війська зазнали обстрілу. А в кінці лютого 1980 року було дано наказ із Москви: «Почати спільно з армією демократичної республіки Афга-ністан активні дії щодо знищення загонів опозиції».
3-й архіваріус. Згідно з Женев-ськими угодами, які були підписані 14 квітня 1988 року при посеред-ництві ООН міністрами іноземних справ Афганістану й Пакистану та гарантами їх виконання СРСР і США, Радянський Союз мав вивести свої війська в 9-місячний термін, починаючи з 15 травня 1988 року.
15 лютого 1989 року останнім покинув Афганістан командуючий 40-ю армією генерал-лейтенант Б. Громов.
1-й архіваріус. З 25 грудня 1979 року по 15 лютого 1989 року на території Афганістану служило 620 тисяч військових і 21 тисяча робітників і службовців, у тому чис-лі з Баранівського району 94 особи, а з Баранівки – 31.
Загальні людські втрати у цій війні становлять 14 453 особи, серед них 4 – з Баранівського району (В.І. Ємельянов, П. І. Макаренко, М. С. Гончарук, О. І. Фурник).
Нагороджено орденами й медалями більше 200 тис. осіб, 71 «афганцю» присвоєно звання Героя Радянського Союзу (7 з них – українці). Медалями «За відвагу» та «Від вдяч-ного афганського народу» нагоро-джено всіх 94 воїнів Баранівського району. Один із них отримав орден «Воїна-інтернаціоналіста», а шес-теро – орден «Червоної зірки».
Учитель. Усі мають зрозуміти, що найстрашніше й найбезглуздіше в світі – це війна. І ми повинні пам’ятати тих, хто її пережив. Тому не так давно у нашому місті від-крито пам’ятник воїнам-інтернаціоналістам. Детальніше про це нам розкажуть наші кореспонденти, які були на його відкритті.
Кореспондент. Пам’ятник збу-дований за ініціативою ветеранів афганської війни. Над його створенням «працювали майстри міст Коростишева (архітектор О. Дубо-вик) та Черняхова. Пам’ятний знак був відкритий 24 серпня 2005 року на День Незалежності України. Пам’ятний знак виконаний з двох монолітних стел червоного та чорного граніту, які символізують гір-ську ущелину. Вона розколює світ на дві частини: червону – символ Батьківщини та чорну – символ війни в Афганістані. У центрі вга-дується обрис зірки – уособлен-ня інтернаціоналістичної звитяги. Стели поєднує похоронка у вигля-ді конверта, на якому викарбова-но гелікоптер «ВАНТАЖ-200». На чорній стелі викарбувані імена зем-ляків, що загинули:
1. Ємельянов Віктор Іванович, 1954 року народження, був у Ка-булі в групі радників з 1979 ро-ку. Колона бойових машин по-трапила під обстріл. Загинув у 1981 році.
2. Макаренко Петро Іванович, на-родився в смт Полянки. Бойовий стрілок літака ІЛ-76, трагічно загинув у 1981 році.
3. Гончарук Микола Сергійович народився в 1952 році в с. Володимирівка Баранівського району, був командиром ланки МІ-8. Загинув у 1986 році біля кишлака Анава. Кулеметна черга наздогнала висячу над прірвою машину. Нагороджений орде-ном Червоної зірки та Червоного прапора.
4. Фурник Олександр Іванович народився в смт Довбиш 1955 ро-ку. Загинув у бою в 1986 році.

II. Мотивація навчальної діяльності
Учитель. Ми не випадково стільки говорили про війну в Афганістані, оскільки на сьогоднішньому уро-ці будемо досліджувати оповідання Юрка Ґудзя «Афганець», яке ввійшло до збірки «Замовляння неви-димих крил». Хоч письменник і не брав участі у війні, але його родину вона теж не обійшла стороною. Від неї постраждав рідний брат Ана-толій.
Не всі наважувалися в той час від-крито говорити про жахливі події в Афганістані. І тільки такі непере-січні особистості, як наш земляк, мали сміливість виносити наболілі проблеми на обговорення широко-го загалу.
Як ви вже зрозуміли, готуючись до сьогоднішнього уроку, учні пра-цювали у творчих групах, розро-бляючи проекти: 1 – архіваріуси, 2 – кореспондента, 3 – біографи, 4 – критики, 5 – лінгвісти.

III. Сприйняття й осмислення матеріалу
Питання до класу:
— Які події, зображені в оповіда-нні, вас найбільше вразили? Чому?
— Чи доцільною була участь наших солдат у війні?
— Ким були радянські воїни для афганського народу – захисни-ками чи загарбниками? Свою думку аргументувати приклада-ми з твору.
— Для кого була вигідна війна? Як про це сказано в оповіданні?
Учитель. З окремими проектами ви вже ознайомились, тепер послу-хаємо інші. Із життєвим і творчим шляхом письменника-земляка нас ознайомлять біографи.

1. Біографія Юрія Ґудзя
1-й біограф. Кілька століть тому з-під Умані на Полісся царська влада переправила три сім’ї бунтівників. Оселилися вони на хуторі Полянському, і згодом куток їхній одержав свою назву – Уманці або ще Ман-ці. Серед трьох непокірних родин одна мала прізвище Ґудзь, і з того часу, за переказами, й розселилися Ґудзі на новоград-волинській землі. І всі вони, по суті, – немиленці. «Де Ґудзь, там і Немильня», – ще й досі кажуть у тутешніх селах. А Немильню свою жителі (і Ґудзі теж) називають по-своєму – Немиленці. З наголосом на другому «е», тобто люди, які перебувають у немилості.
Але люблять вони його, цей куточок з піщаними землями, соснами і високим небом, так, як ніхто чужий не полюбить.
2-й біограф. Ґудзь Юрій Петро-вич (Юрко Ґудзь) народився в селі Немильня Новоград-Волинського району Житомирської області у 1956 році. Мати, Ґудзь Віра Костянтинівна, працювала вчителькою історії Немильнянської неповної середньої школи. Батько, Ґудзь Петро Филимонович, працював колгоспним електриком.
Після закінчення Немильнянської школи Юрій навчався у Київському геологорозвідувальному техні-кумі. Працював геологом у Мол-давії. Служив в лавах Радянської Армії. Після закінчення дворічного терміну служби в армії навчався на історичному факультеті Київ-ського педагогічного інституту (нині Київський університет імені М. Драгоманова).
Закінчив педагогічний інститут, працював вчителем історії, нау-ковим співробітником у музеях, редакції журналу «Авжеж!». Літе-ратурну діяльність розпочав ще студентом педагогічного інституту. Друкувався в альманахах «Вітри-ла», «Косень» та інших журналах (зокрема «Авжеж!»).
Автор декількох поетичних та про-зових збірок. Перша збірка в Укра-їні вийшла в 1991 році. До цього часу його книжки виходили за кор-доном (Канада, Польща). Лауреат декількох міжнародних премій. Трагічно загинув у місті Житомирі в 2001 році, коли писав книгу про війну в Афганістані. Був жорстоко вбитий, а рукописи і матеріали до майбутньої книги вкрадені.*
Похоронений у селі Немильня, поруч із могилою матері.
В селі проживає батько та брат Анатолій. Сестра Раїса проживає в Канаді.
3-й біограф. Син звичайної сім’ї (батько – електрик, мати – вчи-телька). Ще з дитячих років Юрко успадкував від свого діда Костя потяг до подорожей. Старі люди згадують таку картину: прямує полем старий Рибак (дід Кость), а із заплічної торби в нього виглядає дитяча голівка з цікавими до всього оченятами. Так малий Юрко вчився пізнавати світ, його красу і велич-ать. І вже пізніше, повернувшись після закінчення Київського педінституту до рідного села Немильні, молодий історик знову поринув у знайомий і близький з дитинства світ. Щоправда, цього разу усі його прогулянки за село, до лісу, до урочищ були підпорядковані бажанню вивчити околиці Немильні, щоб згодом написати історію села з най-давніших часів до сьогодення. Історія з того часу посіла найпер-ше місце серед улюблених дисциплін учнів Немильнянської школи. Дітвора з широко розплющеними очима ловила кожне слово вчите-ля, відкривала нові й нові деталі з історії, етики, образотворчо-го мистецтва, в яких поет кохався однаково.
Завжди усміхнене його обличчя променилося доброзичливістю до колег, а односельчани, згадуючи добрим словом його мудру матір, просто не мали чим дорікнути або хоча б кинути недобрий натяк на Юрія, якого, пам’ятаючи діда, кли-кали Рибаком. Тому звістка про його смерть глибоко вразила всіх немильнян – від старого до малого. На вустах людей було одне: «За що? Навіщо? Що він кому міг зроби-ти лихого, він, котрий не обминув нікого добрим словом, котрий, як кажуть, «мухи не зобидив»?»...
1-й біограф. Його цінували й любили в селі, але, коли провести у вічність його приїхали друзі та однодумці зі Спілки письменників, з обласного літоб’єднання, з педуніверситету, редакцій газет, немильняни іншими очима поглянули на свого односельця. Тепер вони говорять: «Який непри-мітний був Юрій, нічого про себе ніколи не розповідав, а от, виявляється, великою був людиною». Так, цінуємо, коли втратимо. Як брунькуються дерева, так і проростають у душах колишніх його і теперішніх учнів паростки мудрого, світлого, глибокого, що їх посіяв усім своїм безкорисливим життям Юрко Ґудзь. І ясними, кольору неба, залишаться серед односельчан згадки про цю з чистою, як сльоза, душею людину.
Учитель. Так, непримітним був Юрко, непримітне вів життя, але писав так, що байдужим не залишав нікого.

2. Творчі сходинки письменника
1-й критик. ЮркоҐудзь – люди-на талановита, багатогранна. Він – поет, прозаїк, публіцист і навіть художник. Автор численних публі-кацій в українській та зарубіжній періодиках, збірниках сучасної української поезії та прози. Він є автором збірок «Postscriptum до мовчання», яка вийшла в Канаді в м. Торонто в 1990 р., «Маленький концерт для самотнього Хронопа» (1991 р.), «Боротьба з хворим янго-лом» (1997 р.). Останніми творами, які побачили світ, були книги про-зи «Замовляння невидимих крил» (2001 р.) та роман «Не-Ми» (жур-нальна публікація «Кур’єр Кривба-су», 1998-2000 рр.). Твори перекладалися італійською, французькою, німецькою, англій-ською мовами. Поетичний доробок письменника був належно оціне-ний на різних конкурсах. Він – лауреат двох Міжнародних літера-турних премій, серед них III пре-мія на Міжнародному поетичному конкурсі в італійському місті Тріуджо. Лауреат Всеукраїнської премії ім. І.Огієнка.
Учитель. Щоб детальніше ознайо-митися з оповіданням, звернемося до його змісту.

3. Опрацювання змісту оповідання
1-й критик. Твір починається епіграфом, рядками, взятими з Корану. Мабуть, це не випадково, бо воювати бійцям доводилося із мусульма-нами. Серед таких воїнів був і брат нашого письменника, який повернувся з війни з незагоєними душевними ранами. Адже ті, хто пройшов через цю війну, продовжують нею жити, вона триває й досі: у спога-дах, снах, думках («Тіло моє вже тут давно – ходить, їсть, п’є, любить жінок, а душу з нього хтось ніби вийняв... Чи я сам кинув, згубив її на одному з тих перевалів»). Тоді всі вірили, що солдати викону-ють свій інтернаціональний обов’язок, а цинкові труни здавалися чимось нереальним і випадковим. Але хіба можна приносити свободу вбиваючи? Лише через роки вдалося дізнатися страшну правду про так званий захист братнього народу. Розповідь у творі ведеться від першої особи, від солдата Анатолія, і який «по дурості своїй втрапив» до Афганістану і там зрозумів, що є життя і що є смерть. Герой не відчував себе визволителем. Зате побачив, як наші хлопці засвоюють гірку мудрість війни: «Не кожен, хто вбив людину, – вбивця» («Але ж хіба це гріх – убити того, хто намагається вбити тебе? Вбити першим, щоб самому залишитися живим...».) Наші воїни не пацифісти*, і тому часто окремі з них збирали «докази своєї звитяги» («Вояка один... в своєму заплечнику носив цілу колекцію відрізаних вух...»).
* Пацифісти – люди, які засуджують війни, незалежно від їхнього характеру.

2-й критик. Водночас Анатолій зрозумів, для чого потрібна була та війна. Тоді, коли рядові солдати гинули, свято вірячи у світлу мету і свій вагомий внесок у майбутнє процвітання цієї держави, генера-ли збагачувалися, бездушно поси-лаючи людей на смерть («Дивись, Толян, повз нас ідуть майбутні гроби»).
Безневинних бійців свідомо підставляли душманським засадам «тільки для того, щоб невеликі чор-ні скриньки без перешкод потра-пили до мародерів у генеральських мундирах...». Лише з часом герой довідався, що так переправлялися алмази Паншерської долини, і зро-зумів, що таке знання коштує життя («Через якийсь місяць нашого капі-тана в Термезі «зняли» пострілом у потилицю... Невідомо куди щезло кілька офіцерів, що супроводжували колону... Невдовзі добралися й до рядових...»).
Вражає те, наскільки на війні народ звикає до думки про смерть і стає байдужим до життя («Чужа смерть поволі вбиває твоє власне бажання жити...»). Але не це страшно. Опо-відач показує, наскільки людина може бути слабкою в такій без-перервній битві за виживання. Не всі витримували те напруження, в найнебезпечніші моменти зрива-лися, піддавалися згубному впли-ву наркотиків, і їм уже було ні до медалей, ні до погон. У смерті вони вбачали звільнення, порятунок від безглуздих наказів («...кілька годин суцільна стрілянина – з обох сто-рін, голову не підняти... Раптом – пронизливий крик, із окопчика вискакує до нестями обкурений «дух», викликає когось на поєди-нок... Хтось із наших обов’язково вийде – не менш обкурений, не менш знетямлений.
Того разу першим не витримав Генка. Та до рукопашної не дійшло, зупинили свої – хтось з його командирів смальнув у спину»). Це ще один доказ того, наскіль-ки дріб’язковим є на війні життя солдата, мовляв, вона все спише. Іншим щастало більше, якщо мож-на так сказати, бо вони потрапля-ли в психлікарню, як і наш герой. Військова верхівка робила все, щоб якомога менше розголошувалися таємниці «захисту» братнього наро-ду. Тому, як згадує оповідач, і з ньо-го бралися обіцянки мовчання, за що отримав інвалідність і мізерну пенсію, від якої згодом відмовився. Зате жодного слова в документах про Афган. Такою була турбота вла-ди про воїнів-ініернаціоналістів.
3-й критик. Тепер ту війну нази-вають помилкою. Ми розумні зад-нім числом. Можна переосмислити все, але є вічні моральні цінності, які не підвладні часу. Саме тому, думаю, до цього твору Юрій Ґудзь підібрав фрагмент із фотографії, на якому зображені молодята. Це світ-ла чиста мить.
Не всі солдати повернулися додому з війни і багатьом не судилося зазна-ти щастя бути нареченим, чоло-віком, батьком. Очевидно, акцен-туючи увагу нездійсненості мрій багатьох загиблих воїнів-афганців, автор хотів застерегти владу і всіх, хто схиляється до збройного вирішення важливих проблем, що ніхто не має права позбавляти людину життя та всіх благ. Вона створена для добра, процвітання, продов-ження роду.
Для Анатолія спогади про Афган є ніби сповіддю. Він мріє забути пережиті страхіття і, щоб полегши-ти свої страждання, хоче поділи-тися ними з братом, передати час-тину душевного болю, щоб самому стало легше («Не хочеться все те ворушити, але й забути його мені одному не під силу... Може, в тебе це вийде краще... Й тоді ти допо-можеш мені...»).
4-й критик. Автор, думаю, видав цю сповідь для того, щоб усі знали, які наслідки дають необмірковані війни, і зробили єдиний пра-вильний висновок: «Там, де про-лилася кров, виростає ненависть. Де виростає ненависть – сіється смерть». А цього допускати мож-новладцям не можна. Письменник закликає замислитися, для чого ми живемо. Невже лише для того, щоб сіяти руйнацію й смерть, а не мир та процвітання?

4. Дослідження лінгвістів.
Учень. Щоб твір сприймався більш реалістично, Юрій Ґудзь викорис-тав у ньому жаргонізми (зняли – у значенні вбили; салага, молодняк, тобто молодий солдат; стройбат; дембель; дух – афганець; акаєм; лосі – фізично загартовані люди та ін.). Для цього ж увів у текст речен-ня з прямою мовою, написані російською («Будешь в роте охраны – сопровождать спецгрузы с Афгана... Что там увидишь, чем будешь занят – об этом никому ни слова...»).
Із такою ж метою зустрічається в оповіданні й антитеза «страшна насолода», епітет «чортове колесо життя», метафора «четверо душманів... поливають вогнем автоко-лону».

5. Ґронування.
Працюючи над дослідженням оповідання Юрія Ґудзя, ми зробили окремі виписки, за допомогою яких змогли побудувати гроно:

«Вбити першим, щоб самому залишитись живим»
«...повз нас ідуть майбутні гроби»
«Невідомо куди щезло кілька офіцерів, що супроводжували колону»
«…Хтось з його командирів смальнув у спину»
«Чужа смерть по-волі вбиває твоє власне бажання жити»
«Не хочеться все те ворушити, але й забути його мені одному не під силу»

З ґронування видно, яким болем пройняті рядки з твору. Вони записані в порядку наростання душевних переживань, від яких не може герой позбавитися й у мирний час. Виною всьому – Афганістан.

IV. Підсумок уроку

Афганістан
страшний і злий
вбиває, губить і калічить
люди падають убиті
пекло
В.Михалюк

Воїн
молодий, талановитий
вбиває, виживає, занепадає
відбуває чужу провину
безглуздість
Л.Залуцька

V. Домашнє завдання
Написати твір-роздум на тему «Чи можна вважати воїнів-авганців героями?»

Чайка В. Література рідного краю. Ми довго будем пам’я-тати і вам забути не дамо. (Дослідження оповідання Юрка Ґудзя «Афганець») // Вивчаємо українську мову та літературу. – №17-18, червень 2006. – С.69-76

* По смерті Ю.Ґудзя всі знали, що увесь доробок автора зберігається у В.Врублевського. Влітку 2008 р. уся літературна спадщина автора була передана у фонд Житомирського обласного літературного музею.

Немає коментарів:

Дописати коментар