Моє фото
Юрій Петрович Ґудзь (1.VII.1956 – 20.II.2002) – поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома (Іван) Брус. Член НСПУ (Житомир, 1991) та АУП (Київ). Багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто: Бескид, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ: Молодь, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ: Голос громадянина, 1997), романів «Не-Ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8,12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль: Джура, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль: Джура, 2009), «Набережна під скелями» (Житомир: Рута, 2012), «Barykady na Krzyżu» (Lublin, Warsztaty Kultury w Lublinie, 2014). Про автора: Невимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи (Житомир: Братство Юрка Ґудзя, 2012).

неділю, 25 січня 2009 р.

Спочатку була... кома?

Василь ГАЛИНИЧ
СПОЧАТКУ БУЛА… КОМА?

Юрко Ґудзь.
Боротьба з хворим янголом.
Поезії. «Голос громадянина», Київ, 1997. – 80 с.

Боюсь, що в цій рецензійці мимоволі буде повторено чимало зауваг, що вже були висловлені мною шість літ тому – в аналізі першої збірки Ґудзевих поезій «Маленький концерт для вечірнього* хронопа» (1991). Аби не вдаватися до самоцитування, довелося зумисне відректися спокуси ще раз переглянути ту свою рецензію, аби тодішні висновки не тяжіли над враженнями від нової книжки Юрка Ґудзя, названої автором «Боротьба з хворим янголом» (1997).
Передовсім зазначу: жодних сумнівів щодо непересічності і талановитості Ґудзя у мене немає. І то не було, власне, ніколи – від найпершого знайомства із його творами. Але водночас з тим в останні роки важко позбутися не дуже приємного відчуття – і просто як читача, і навзагал, – що з літами автор не мудрішає й не сягає вершин, а товчеться в хіромантичності давно відкритого, пережитого і забутого в літературі; товчеться там, де свого часу наполегливо і щедро потовклися футуристи, імажиністи, перформісти – і свої, і чужі...
Здавалося б, якщо утверджуєш чи намагаєшся утвердити щось нове (чи ж, у нашому випадку, «квазінове») – маєш подбати про те, аби це нове було хоч трішечки зрозуміле іншим. І передовсім: для чого воно? Чи тільки як свідчення того, що автор прагне оригінальності; чи тільки як ілюстрація цього прагнення; чи як ографічнення стилю, жанру і способу буттєво-творчого існування митця (чи співіснування того й того, чи роз’єднаності буття і творчості)?
Візьмемо перше з шерегу щойно поставлених запитань: для чого? Здається, що й сам автор, хоч би як того не хотів, не спроможеться на належну маніфестацію – таку, що задовольнила б і читачів, і критиків, і його самого. Боляче й прикро спостерігати потуги, спрямовані на доказовість своєї талановитості і несхожості, коли вони (потуги) – лише у мало кому зрозумілій грі. Та й навіть не грі, а такому собі заграванні; ось тільки важко визначити, і тим паче важко збагнути: для кого?
Для кого ж, врешті, те загравання?..
Простий (пересічний) читач цього не читатиме, а елітарний – давно вже щось подібне і дуже-дуже схоже читав, і то читав (хай і не вчитуючись наполегливо) неоднораз.
Забавки із словом – що вдієш, коли цим уже нікого не здивуєш! Не кажучи вже про забавки із пунктуацією та іншою «селенціографічною» (як називає Юрко Ґудзь теперішні висліди свого експериментаторства) атрибутикою. Залишається сказати: на жаль, не здивуєш... Бо при всьому – все ж не відмовиш Ґудзю в умінні (і натхненності) в якихось буденних речах та явищах побачити й виокремити небуденне й глибоко філософічне. Але трапляється це (теж – на жаль) рідко: тільки тоді, коли він не ламає, не завуальовує, не заформалізовує. Коли говорить своїми вустами, а не вустами Семенка (як у «Calendarium»-і чи «Депресивній сецесії») чи ще когось. Тоді, коли Ґудзь не зрікається власного голосу, саме й промовляють рядки його поезій чимось пробуджуючим – шаленством, і пружиністю, і пружністю, і достоту здатним не тільки пробудити, а й те пробудження ствердити:

вже окреслене коло
для любові й печалі
вже розчахнуто браму
для шаленців мовчання
вже твої імена невіддільні
від тіла
вже: так довго живем, тільки коси чомусь не сивіють (...)
упокорення днин після Здвиження нерухомістю птахів
спогляданням покинутих крил...
ніч гадючих постав:
глядачем біля них є (чи буде)
Опівнічний Межник
не допитуйсь у мене про нього –
ще не можна не треба не час (...)
від ранкового відчаю –
бо вечірнього чаю
там де слово було
я тебе заховаю...

Галинич В. Спочатку була… кома? // Авжеж! – №34-35, 1997. – С.38
*Має бути: «Маленький концерт для самотнього хронопа»

Немає коментарів:

Дописати коментар