Моє фото
Юрій Петрович Ґудзь (1.VII.1956 – 20.II.2002) – поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома (Іван) Брус. Член НСПУ (Житомир, 1991) та АУП (Київ). Багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто: Бескид, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ: Молодь, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ: Голос громадянина, 1997), романів «Не-Ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8,12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль: Джура, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль: Джура, 2009), «Набережна під скелями» (Житомир: Рута, 2012), «Barykady na Krzyżu» (Lublin, Warsztaty Kultury w Lublinie, 2014). Про автора: Невимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи (Житомир: Братство Юрка Ґудзя, 2012).

суботу, 31 січня 2009 р.

Олександр Сопронюк. Мене відстріляли (про Юрка Гудзя)

Олександр СОПРОНЮК

МЕНЕ ВІДСТРІЛЯЛИ

Цю світлину з того, неземного, світу передала до нас Зінаїда Лещенко...
Молода вовча розкіш. Незашорений лісовий порух. Німа – аж до могильної – надійність. Цілковита взаємна довіра. Нарешті: красива хижа воля – поруч красивої людини.
Початком третього тисячоліття, у березні Ігор Маленький робив пам’ятний вечір по Іванові Козаченкові. В Центральній Раді. Ми виходили перед люди. Згадували Івана. Читали поезію. Було відкрито, без нашарувань, протокольного «партгоспактиву» і полакованої дешевизни.
Юрко Ґудзь мешкав тоді в Олега Лишеги, на Осокорках, у Княжому Затоні – Олег десь із півроку «блукав» тоді Америкою. Час від часу Ґудзь забирав мене до себе на гостину.
Просвітлені ночі: затишна свічка, плавна воскова аура, ненадумана таїна – в чисту лісову породу (ми з Юрком обоє поліські), крихка дражливість, прозоре безголосся, майже без подиху і жодної зайвини у взаєминах.
Він лаштувався в Житомир. Мав іще зайти до котроїсь із гуманітарних гімназій. За обідом в «Енеї» давав цілі есейні кусники, зрізи з натури, потому телефонував Дм. Стусові в «Книжник R», щось з’ясовував, домагався, знову ж таки в Житомир, до Василя Врублеського...
Пам’ятається, як 93 року, в 9-му числі «Слова» шпальтово лягли його тексти, тоді сталася невелика оказія: замість неординарної – негативом – його світлини дівчата в друкарні, «на монтажну химеру», поклали конкретну «Хіврю». Він не закипів, навіть не образився, позаяк у число пішли речі для нього куди посутніші: глибокі, з літературної критики, тексти про Фолкнера, про так звану незворушну публіцистичність Гончаревого «Собору» – від художнього густого щільного Юркового відчуття. Тільки через 11 років у торішньому 6-му числі «Сучасноті» Тамара Гундорова спокійно зауважила і сконстатувала те, про що без жодних оглядин на тоталітарні системні традиції світлої пам’яти Юрко Ґудзь вільно говорив тоді. Про соціалістичні канони, про офіційну сталінську літературу...
...У березні в каналі радіо «Ера» Дм. Бураго і Володимир Цибулько подавали слухачам журнальний проект «Соты». Квартальник. «Журнал мови оригіналу, не російськомовний»...
Власне, якщо вже до їхнього слова, – то давно не діставав такої насолоди від закинутих на «здичавілу» в занедбаному запіллі публіку екзерсисів.
«Російська література, що не покинула...», «Ліберальний адвокат усього українського». «Громадянську позицію ці люди показують в інших жанрах», «Висока філологізація», «popsизація... – на тлі...», «Зникли певні правила кар’єрності...». «Доплачуємо здоров’ям, нервами», «Тут ходить інша дзвінка монета», «Нам треба такі й такі суми, аби щось заробити», «Українсько-російська строката говірка», «Українсько-російська мова», «Многоязыкая Украина»...
Рикошетом зачепити Вролодимира Яворівського, аби пильнувася. І нарешті: «...як, скажімо, мій добрий товариш Юрко Ґудзь, котрий помер десь років шість тому...»
Принагідно зауважу: минули треті роковини по Юрковій смерті. А тут – знічев’я, і так недбало – про його трагічну кончину. Так собі, одчеплено: йшли дорогою, трапився чоловік, згадали...
Зрозуміти все нетяжко: є «запас мощності», підважуємо певні пласти того, що БУЛО КОЛИСЬ. Бо нині ІНШЕ ЖИТТЯ. І З ІНШИМИ ЛЮДЬМИ. Людьми чужого холоду. Іншої ментальності. Далеких від української природи поглядів.
Звідси й ця інталектуальна безпритульність...
Ой, Володя...
Нещодавно, перебираючи торішні журнальні архіви, надибав жовтневий «Корреспондент». Тематична шпальта: «Мнєніє», «Прізнаніє». Заголовне слово – «Нобель для Ельфріди». Авторство: «Андрий Бондар – писатель».
Цитую: «Народившись у родині чеського іудея, що помер невдовзі в психіатричній лікарні, і консервативної австрійки, котра цілестрямовано виховувала дочку на музичного генія, Єлінєк добре відчула темний бік людських взаємин, їхню психоаналітичну складову. Та що тут говорити – персональний «скелет у шафі» Єлінєк був безжально й відверто змальований у романі «Піаністка».
І далі, насамкінець: «Нобєлєвка для Єлінєк – насамперед приклад для українських письменників, які так і не позбавилися однієї з найосновниших фобій – «боязні говорить правду». Заносить трохи – і треба завважити, регулярно – автора регулярної рубрики «Книжкова лавка» з «Тижневого люстра». Що ж – «усунем недоліки по самі заходи»...
Хай. То не наше.
В’ячеслав Медвідь, Василь Врублевський, Володимир Даниленко, Анатолій Шевчук, Микола Семенюк, Наталя Клименко, Євген Концевич, Валерій Шевчук, Євген Пашковський – житомирська плеяда – направду золота. І смілива. В очі. Юрко Ґудзь – із неї.
І сум за ним, так само – золотий.
Це не відстріляти.
Ніколи.

Головний редактор газети «Слово»

***
...Мене відстріляли – і я
Розумію траву...
Ні болю, ні рани...
Для чого ж, мій Боже,
Так дивно живу, –
Так дивно, так довго,
Так гарно?..
Бачиш: кров рідняків –
Навіть в схонах зими –
Свій порух не стратить
Намарне...
Крізь померки тіла душа повернеться в Не-ми:
Там дивно, там тихо, там гарно...
Юрко Ґудзь

Сопронюк О. Мене відстріляли // Літературна Україна, 9 червень 2005. – С.
Люди «Слова». Мене відстріляли // Слово. – №1, 2006. – С.1

Немає коментарів:

Дописати коментар