Моє фото
Юрій Петрович Ґудзь (1.VII.1956 – 20.II.2002) – поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома (Іван) Брус. Член НСПУ (Житомир, 1991) та АУП (Київ). Багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто: Бескид, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ: Молодь, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ: Голос громадянина, 1997), романів «Не-Ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8,12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль: Джура, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль: Джура, 2009), «Набережна під скелями» (Житомир: Рута, 2012), «Barykady na Krzyżu» (Lublin, Warsztaty Kultury w Lublinie, 2014). Про автора: Невимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи (Житомир: Братство Юрка Ґудзя, 2012).

суботу, 31 січня 2009 р.

Іван Редчиць. У царстві світла. Вінок сонетів Юркові Ґудзю

Іван РЕДЧИЦЬ
У ЦАРСТВІ СВІТЛА
Вінок сонетів Юркові Ґудзю

І
Тобі не треба крила замовляти,
Бо зроду ж ти крилатий чоловік.
Ти мріями і думами багатий,
І до висот захмарних, певно, звик.

Бувало, й не хотілося літати,
Але ж так сяяв місяць-молодик!
І вийшов ти натомлений із хати,
Змахнув крильми – і між зірками зник.

Давно вже хата видивила очі,
Не чують вишні шуму срібних крил,
Та чують птахи голос твій пророчий...

Аж там, де туманіє небосхил,
Твоїх печальних друзів хтось зібрав,
Бо ти їх маєш і завжди їх мав.

ІІ
Бо ти їх маєш і завжди їх мав,
У колі вірних – спалахи прозріння,
Щоб кожний з них скрізь істину шукав,
І не ловив омани відгоміння.

Ти посланець, твій дух у царстві світла,
Горить не серце – вічний кущ вогню.
Чиє життя загинуло розквітле?
І хто під ноги кинувся коню?

Приліг на возі й міцно так заснув...
Чого ж ти попрощатися забув?
Дивлюся я – нема кого спитати...

Я не повірю, хто б не говорив,
Що не злетівши, крила ти спалив, –
Ще не родившись, ти вже вмів літати.

ІІІ
Ще не родившись, ти вже вмів літати,
Уже тоді тебе любив Господь.
І змалку ще навчали батько й мати:
«Коли побачиш злого, не підходь!»

Мабуть, забув ти батьківську науку,
Душа налита сяйвом доброти.
Невже не знав ти, що злетілись круки?
Чи ти забув про царство темноти?

Хіба не чув про князя цього світу?
І посланців його не зустрічав?
Я знаю, ти не вірив ворожбитам,

Любив п’янливі пахощі всіх трав.
Ти серцем повертався до привіту...
І хто ж повірить, що ти йшов і впав?

IV
І хто ж повірить, що ти йшов і впав?
Не в силах я трагедію забути.
Я на порозі хати знемагав,
Мене кусали, як гадюки, пута.

Ти сам на себе з фото поглядав,
Уперше ліг одягнений і взутий.
Бузок тремтів, а все ж таки стояв,
Чекав, мабуть, великої спокути.

О, скільки ж люду в тихому дворі!
Ні яблучку, ні грушечці не впасти...
Злетілися синички й снігурі,

Та відвернути не змогли нещастя.
Упав?! І небо почало волати...
Лише безкрилий міг таке сказати.

IV
Лише безкрилий міг таке сказати,
А смерть помчала знову на коні.
І я тобі вклонявся, наче брату,
Хоч ти ні слова не сказав мені.

І я, піднявши кам’яне мовчання,
Ішов кудись, не видячи доріг.
Чия душа зазнає покаяння?
Чия сльоза впаде на твій поріг?

Лихій душі я щирості бажаю,
Лише в молитві є ключі до раю,
Пильнуй, щоб хтось твого там не забрав.

Чого зібравсь так рано, побратиме?
Цей нелюд бачить твій політ незримий,
І той, хто в снах ніколи не літав.

VI
І той, хто в снах ніколи не літав,
Стрімких вершин довіку не побачить.
Лише сльозами п’яними заплаче,
Йому Всевишній скаже ким він став.

Бо рід його до третього коліна
Прокляв сьогодні милосердний Бог.
До тебе ж руки простягла калина,
Бо хоче захистити від тривог.

А ти на неї навіть не поглянув,
Ображено калина шелестить,
Вона твій голос буде пам’ятати.

В її душі твої пекучі рани,
Їй нині кожна гілочка болить, -
Це ти щодня хмелів од рути-м’яти.

VІІ
Це ти щодня хмелів од рути-м’яти,
І пахощами душі наливав.
Мабуть, хотів усіх причарувати,
Пучечки трав і квітів дарував.

В твоїй душі справляли квіти свято,
Й тебе вони чекають у лугах,
Питаючи щоденно: «Де ж Крилатий?..»
І навіть вибігають аж на шлях.

Ой, довго доведеться їм чекати,
Ніхто не зможе квітам пояснити –
Чому ж ти на доріжці тій лежав...

А квіти знов своє: «А де ж Крилатий?!»
Ти ж їм казав: «Без вас не можу жити!»
А він у росах душу не купав...

VІІІ
А він у росах душу не купав,
Його чуття засипані пісками.
Багато є щодня у нього справ,
Їх не своїми робить він руками.

Не мало він поїздив по світах,
І пам’ятає, де приймав присягу.
Я бачу кров на зігнутих прутах,
А поруч – нагороду за відвагу.

Мундирі чисті... Хто ж тут захисник?..
І раптом закортіло, як малому, –
В лице брехні жбурнув ти, чесний, крик!

І підпаливши зла суху солому,
(В кишені був афганський той сірник),
Ти повернувся назавжди додому...

IX
Ти повернувся назавжди додому,
Вслухаючись у тишу партитур.
І цей оркестр не гратиме нікому,
Бо вже заснув навіки трубадур.

А вишуги беруть найвищі ноти
Й собаки дико виють за селом.
Кому вдалося страх свій побороти,
Вже той не оглядається тайком.

О ні, тебе земля ця не відпустить,
Хоч якби вже цього ти захотів!
Лише хробак знов боляче укусить...

Як виростає рій скорботних слів!
Ти в пам’яті такий же чорновусий…
Як вихор, хворий ангол полетів!

X
Як вихор, хворий ангол полетів,
Шукає він притулку, жде покори.
О білий світе, чом ти потемнів,
Ще сонце не сховалося за гори!

Там силует на березі ріки,
Давним-давно її назвали Лета.
Зійшлися, наче мамонти, віки,
І мовчки поклонилися Поету.

І відчинились тихо небеса,
І зазвучали хори голосніше,
Бо до Поета повернулась Доля.

Царю небес читав свої він вірші!
Замовк мій дух і щезли чудеса,
І я стою один посеред поля.

XI
І я стою один посеред поля,
В оркестрі сонця – та, крилата тінь.
В долонях неба – хмарка, мов квасоля,
А в серці слова збурена глибінь.

Вже сунуть хмари... Молиться Немильня,*
Душа не заблукає в небесах.
Мабуть, згоріла в пеклі божевільня,
Бо раптом щез, мов і не був тут, страх.

Сказати б слово дядькові старому,
Щоб ця печаль не мучила вуста,
Бо допекла мені стара знайома.

Та виростають спогади-жита,
І хоч усе на світі марнота –
Вбираю силу блискавки і грому.

* Село на Житомирщині, де 1 липня 1956 року народився, а 22 лютого 2002 року похований Юрко Ґудзь.

XІІ
Вбираю силу блискавки і грому,
Допоки зможе витримати слух.
Я не злякаюсь навіть бурелому,
Тече по жилах життєтворний дух.

Гримлять литаври десь там, за горою,
Крислатий нелинь віти підніма.
Дивлюсь я в небо з думкою одною,
Та поки що нікого там нема.

Від іскорки займається надія,
В душі маленький вогник заяснів –
І кривда зерен злості не посіє.

В житті не кожний, мріючи, мужніє.
Хіба ж то друг, що другу яму риє?
І, наче магма, закипає гнів.

XІІІ
І, наче магма, закипає гнів.
Ми, Україно, вільні чи не вільні?!
Вбивають серед дня твоїх синів,
Самі себе лякаються Немильні.

Хіба ж ти ненька? Мачуха лиха!
Чого ж так серце плаче за тобою?!
Сховай лице в долоні лопуха,
І вік сиди самотня під вербою.

Тебе там не шукатиме Батий,
Бо ти не знаєш, де гуля сваволя.
Це твій народ, як мученик святий,

Попав, діждавшись волі, у неволю.
Він знову дума: «Ти це чи не ти?»
І на коліна падає тополя...

XIV
І на коліна падає тополя,
В Чорнобилі піклуються про нас.
Уся в сльозах лежить маленька льоля,
І п’є народ горілку, наче квас.

І люд по світу доленьку шукає,
Колись вона, як вишня, зацвіте.
Мені ти найдорожчий, рідний краю,
Та я сказати мушу і про те,

Що мусимо тебе ми покидати.
І пам’ятай – не зрадники ми всі,
Лише одна у кожного є мати.

Біжить крізь серце стежечка від хати,
А ти стоїш у вранішній росі...
Тобі не треба крила замовляти.

XV
Тобі не треба крила замовляти,
Бо ти їх маєш і завжди їх мав.
Ще не родившись, ти вже вмів літати,
І хто ж повірить, що ти йшов і впав?

Лише безкрилий міг таке сказати,
І той, що в снах ніколи не літав.
Це ти щодня хмелів од рути-м’яти,
А він у росах душу не купав.

Ти повернувся назавжди додому,
Як вихор, хворий ангол полетів...
І я стою один посеред поля.

Вбираю силу блискавки і грому,
І, наче магма, закипає гнів,
І на коліна падає тополя...

Березень 2002 року

Редчиць І. У царстві світла. Вінок сонетів // Житомир: САМІР, 2003

Немає коментарів:

Дописати коментар