Моє фото
Юрій Петрович Ґудзь (1.VII.1956 – 20.II.2002) – поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома (Іван) Брус. Член НСПУ (Житомир, 1991) та АУП (Київ). Багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто: Бескид, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ: Молодь, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ: Голос громадянина, 1997), романів «Не-Ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8,12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль: Джура, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль: Джура, 2009), «Набережна під скелями» (Житомир: Рута, 2012), «Barykady na Krzyżu» (Lublin, Warsztaty Kultury w Lublinie, 2014). Про автора: Невимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи (Житомир: Братство Юрка Ґудзя, 2012).

суботу, 31 січня 2009 р.

Сергій Черевко. Радіопередача «Потреба у правді» (стенограма)

Сергій ЧЕРЕВКО

Радіопередача «ПОТРЕБА У ПРАВДІ»
(стенограма)

ВЕД: Доброго вечора слухачам «Мистецької Вітальні» бажають її автор Сергій Черевко, звукооператор Людмила Дзюбенко та я, ведучий Леонід Ярмоченко, в ефірі програма «Потреба у правді».
(на музиці)
КОР: Скоро холодна зима
губи зведе німотою.
смерті на світі нема,
я повернусь за тобою.
Ці поетичні рядки належать перу Юрка Ґудзя, якого, на превеликий жаль, уже півтора року немає на цій землі. Але дуже хочеться, щоб Юрко час від часу повертався до тих, хто його знав.
(музвідбивка)
КОР: Юрко Ґудзь народився першого липня 1956-го року в селі Немильня Новоград-Волинського району. Закінчив Києвський педагогічний інститут, учителював у рідному селі, був науковим співробітником музеїв, заступником редактора журналів «АВЖЕЖ!» та «Слово і час». Юрко Ґудзь залишив по собі поетичні книги: «Постскриптум до мовчання», «Маленький концерт для самотнього хронопа», «Боротьба з хворим янголом», книгу прози «Замовляння невидимих крил», роман «Не-Ми». Його твори перекладено італійською, французькою, німецькою, англійською мовами. Літературний доробок Юрка Ґудзя відзначено двома міжнародними преміями та Всеукраїнською премією імені Івана Огієнка. Життя Юрка Ґудзя було нелегким і цікавим водночас. Ось як він говорив про себе за кілька днів до смерті на Днях Івана Огієнка у Вінниці:
ҐУДЗЬ: (читає вірш)
(музвідбивка)
КОР: Його знайшли в неділю, 17-го лютого 2002-го року, близько одинадцятої години тридцяти хвилин у дворі на вулиці Київській. Юрко лежав посеред навскісної асфальтової доріжки, що прорізує по периметру скверик перед центральним входом військкомату... Кажуть, він ще підвівся, в безпам’ятстві розкинувши руки, пройшов із десяток кроків до наріжного стовпа в лівому куті скверика і, уткнувшись долонями в цементне древко, поволі опустився на коліна... Може, тієї миті Юркові здавалося, що пальці його дотикаються не до шерхавого і холодно-нікчемного цементованого боввана, – можливо, в останньому спалахові свідомості, немилосердно понівеченої шматуючим незагойним болем, йому явився Хрест...
(музвідбивка)
КОР: Три доби лікарі боролися за Юркове життя. І дорікнути їм немає у чому. Вони робили все, що могли. З першої до останньої хвилини... три доби глибокої коми... три доби сподівання на диво... Три доби надії, якій збутися не судилося. 20-го лютого 2002 року Юрка не стало.
(музвідбивка)
КОР: Давати інтерв’ю про Юрка, це як упокорюватися якомусь канону чи схемі, а Юрко був поза канонами і схемами, поза тим, що ми зараз називаємо маніпуляцією громадянином, людиною з боку суспільства, держави, фундаментально вільним від умовностей, які накидає суспільство. Таку думку висловив друг Юрка Ґудзя – випускник філологічного факультету Житомирського педагогічного університету Ярослав Гончар.
ГОНЧАР: В Юрка була дивна властивість облагороджувати той простір, в якому він мешкав, а мешкав він у багатьох місцях, переселявся з місця на місце. Я називав його, ще коли він був живий, мабуть, чи не єдиною людиною в другій половині 20-го століття в українській літературі, в українському мистецтві, яка, незважаючи на жодний тиск суспільства, необхідність там регулярного якогось заробляння грошей і так далі, він, незважаючи на це, вів фундаментально сковородинський спосіб життя. Юрко міг олюднювати простір, в якому він не тільки живе, в якому він спілкується, він вносив щось нове. Я відвідував його в тих місцях, де він мешкав. Як правило, це були досить аскетичні помешкання, акуратні, але дуже аскетичні, схожі на якісь чернечі келії і водночасно на художні майстерні, тобто там було і богемне, і таке щось підвищене. Таке враження, що воно було відкрите простору не через вікно і двері, а через небо. Мені чомусь згадується один особливо яскравий момент, коли ми їхали електричкою години три до Києва. Я говорив Юрку свої якісь думки про наше суспільство, про те, яка повинна бути етика існування в цьому суспільстві, на мою думку. Ми говорили про мертвих, про живих і ненароджених, про якийсь наш моральний обов’язок перед ними. Ішов за вікном дрібний сніг і спускався на чорну землю, непокриту снігом. Таке враження було, що сіллю посипаний родючий коровай землі, сіллю землі був посипаний. Навпроти мене сиділа людина, яка була отією дрібкою із тієї «солі землі». А «сіллю землі» ми звемо митців, мандрівних кобзарів, монахів, святих. І от ми сиділи, і в Юрка було десь сто грамів сільського самогону. Ми випили по цих 50 грамів цього самогону і чомусь згадали вірш Леоніда Кисельова про сільські поминки, і згадали порівняння, що самогон чимось схожий на сльози згорьованих від радянського комуністичного рабства селян, сльози, в яких вони топили свої сльози. Цей спогад чомусь закарбувався, хоча було ще багато дуже розмов, багато дуже різних думок. Я хочу сказати, що я Юркові зобов’язаний в першу чергу розумінням мистецтва як мистецтва, а не мистецтва як «відображення дійсності», а як мистецтва як чогось, яке йде з гори, з вище. Юрко був відкритий світовій культурі дуже сильно. Він навіть переміг в одному із конкурсів на олюднення пам’ятників тоталітарного мистецтва, на зразок величезних скульптур радянської епохи. Навіть міг поїхати на деякий час за кордон, як один із тих, хто виграли це змагання, але це мабуть порушило б його сковородинівський спосіб існування. Свого часу я переїхав до Києва, і було дуже багато якихось несистемних заробітків, але я дуже потребував на той час якоїсь постійної праці за своїм фахом. Юркові була можливість здобути працю редактора в одній із інституцій, і платня була на той час доволі непогана, це десь 140 доларів в еквіваленті було сім років тому, і Юрко, не дивлячись на свій дуже важкий на той час матеріальний стан, все ж таки подзвонив мені і поступився чомусь мені цим місцем. Ця людина найнеобхідніше і все, що в нього було в душі, віддавав іншим.
(музвідбивка)
КОР: Із письменником Василем Врублевським єднала Юрка не лише спільна праця у журналі «АВЖЕЖ!», а й міцна особиста дружба.
ВРУБЛЕВСЬКИЙ: Скільки я його знав – він був у постійному пошуку. Починав як поет, потім у нього було захоплення живописом, потім прийшла проза. Книга новел та оповідань «Замовляння невидимих крил», яка вийшла друком за кілька тижнів до трагічного Юркового відходу, засвідчила однозначно: наша література збагатилася на ще одного серйозного, вдумливого, зрілого майстра. Розбираючи його архіви, я бачу, що він стояв на порозі написання справді великої речі, речі, яка згодом би стала осібним, навіть наріжним явищем в українській літературі. У нотатках і начерках, розкиданих по різних зошитах, на полях книг і блокнотів, трапляються просто фантастичні, неймовірно фантастичні за конструкцією, за думкою, за ідеєю, за рівнем таланту шматки. Якщо вдасться видати навіть оті незакінчені, недовершені фрагменти – вони для багатьох будуть одкровенням, прообразом того письменника, яким, на жаль, Юрко міг стати, але не став.
КОР: Фрази з нотаток Юрка Ґудзя для нашої передачі люб’язно надав той же Василь Врублевський. Ось кілька Юркових думок:
— Постійний страх (навіть прихований, що відчув[ається] лиш як страждання) – це хвороба. Це напівпараліч душі.
— Безпека – це основна потреба душі. Безпека означає, що душа не пригнічена страхом чи боязню, за винятком випадкового збігу обставин, що трапляється рідко і триває недовго.
— Потреба у правді – священніша за будь-яку іншу. Проте про неї ніколи не згадують. Стає страшно читати, коли раптом усвідомиш кількість і безмежність брехні, яка безсоромно розсипана навіть у книгах найвишуканіших авторів…
(музвідбивка)
КОР: Трагічна загибель Юрка Ґудзя глибоко схвилювала весь мистецький Житомир. Після його відходу було написано багато віршів, присвячених його пам’яті. Відомий український письменник, наш земляк Євген Концевич має власну думку щодо цієї прикрої події. На його думку:
«Мудрі кажуть: у цьому світі випадкових речей не буває, все має свою причину і свою пружину, все відбувається закономірно, навіть і ті неймовірні, дикі й жахливі випадки, що їх не сприймає і не може збагнути ні людська свідомість ні людське серце. На моєму віку за логікою таких страшних випадків пішли з життя дуже близькі мені, прекрасні люди: Алла Горська, Іван Світличний, В’ячеслав Чорновіл... І ось трагедія нашого незабутнього Юрка Ґудзя. Буквально за кілька днів до смерті, збираючись на огієнківську конференцію до Вінниці, він завітав до мене з Валерієм Шевчуком, Олексієм Опанасюком і Григорієм Цимбалюком. 46-річний вродливий чоловік у розквіті сил енергійний, осяйний, повний колосальних задумів і планів на майбутнє, якими ділився невимушено й вільно. Україна ще не встигла відчути й збагнути, кого вона втратила. Доля щедро наділила його талантами. Він поет, прозаїк, художник і – усе це з Божої ласки, і все за найвищими рівнями та вимогами. А відомо ж бо: талановитий завжди небезпечний, небезпечний і заздріснику, і бездарі, і просто злочинцю. Юрко Ґудзь шанував правду, не уникав гострих життєвих кутів і ситуацій, як публіцист не боявся зачіпати й ворушити найнебезпечніші теми, а в наш час це марно не минається. Тому я ніколи не можу сприйняти й повірити, що його смерть – це сліпий, ніким не керований випадок. Тепер у нашому житті занадто багато таких випадків, щоб повірити у їхню некерованість.»
(музвідбивка)
КОР: Ми завітали на Другий Шевченківський провулок в оселю письменника і прямо у дворі, звідки через важку хворобу ось уже понад 50 років не виїздить Євген Концевич, попросили поділитися враженнями від творчості Юрка Ґудзя.
КОНЦЕВИЧ: Уперше я зустрівся з іменем Юрка Ґудзя саме як поетом. Мене вразили його поетичні речі, які я читав. Це, очевидно, мабуть, оте прагнення його вловити невловиме. Поетична стихія Юрка – то якась рокована часом закодованість між «вже» і «ще», пливти між магічним «лівим» і «правим», між берегами, саме на півдорозі між ними. Непідвладним і скореним чорною темрявою і ріжучим блиском, глухим шелестом і вибухом, невловимим дотиком і нестерпним болем, невимовним і чітко визначеним. А проза Юрка – це теж якесь споріднене з його поезією, та взагалі, проза будь-якого поета завжди вирізняється своєю заглибленістю в метафізику слова. Та навіть поміж усього і всіх проза поета Юрка Ґудзя має своє окремішне місце в сучасній літературі, має свої, тільки їй властиві інтонації, що впізнаються вже з перших рядків. Це проза осяяна (точніше б сказати, онімблена) таким болем і радістю, піднесена на такий рівень пошуку невимовного, потаємного, їхнього, бодай часткового, відображення у власному тексті, що диву даєшся, як автору вдається органічно поєднувати це поезійне сяйво з жорсткою (я б сказав навіть жорстокою) реальністю з’явленого письма, його закоріненістю в глибини світла й темряви людського буття.
(музвідбивка)
КОР: Юрко Ґудзь писав у своїх щоденниках: Справжня поезія не належить літературі… Це щось схоже на те, коли раптом виходиш із дрімучого лісу й перед очима відкривається широчезний простір, наповнений повітрям, небом, ритмічним диханням… Й відчуваєш: тобі дарується (невідомо за що) не осколок, не уламок, не фрагмент, а якась дивовижно висвітлена, неймовірно переповнена тим світлом цілісність… Викладач кафедри української літератури Житомирського державного педагогічного університету імені Івана Франка Володимир Білобровць.
БІЛОБРОВЕЦЬ: Попри все те, що роблять літературознавці, мистецтвознавці, досліджуючи ту чи іншу творчість, побутує думка, що більше, ніж митець сказав своєю творчістю, навряд чи хто може сказати про нього. Про що ж ми тоді говоримо? Мабуть в кожному із поетів ми шукаємо щось привабливе для себе і, говорячи про когось, розкриваємо таким чином самого себе, розкриваємо для себе той світ, який відкрив нам художник, світ часом адекватний нашому сприйняттю, а часом, може, химерний, несподіваний, але близький і привабливий для нас. І, можливо, не стільки говоримо про художника, не стільки говоримо про поета, скільки – з приводу поета. Те ж саме відбувається, коли ми оцінюємо Юрка Ґудзя, тому що те, що він відкрив для нас, надзвичайно цікавий, багатомірний світ – це, явище абсолютно непересічне. Юрко Ґудзь належав і належить до тих, хто створює для нас інші виміри, а знайомитись з іншими вимірами завжди цікаво і завжди захоплююче.
(на музиці)
КОР: Ті, кого любимо, не вмирають. Щовесни приходять вони до моєї хати і стоять по-під вікнами, поміж цвітіння дерев і янголів молодого саду. Вони вже ніколи не залишать мене. Так писав Юрко. І хочеться сподіватися, що вдячна пам’ять нащадків завжди триматиме його, він повертатиметься до нас своїми творами, спогадами про нього. Як говорив Євген Концевич, Україна ще не встигла збагнути, кого вона втратила. І слава Богу, що це усвідомлення, здається, вже прийшло до нас, земляків Юрка Ґудзя. Нехай буде пухом Юркові рідна земля, котру він так любив, а всім нам жити у мирі і при здоров’ї і згадувати своїх достойних земляків.
Над програмою «Потреба у правді» працювали: автор Сергій Черевко, ведучий Леонід Ярмоченко, звукооператор Людмила Дзюбенко. Шануймося.

Черевко С. Радіопередача «Потреба у правді» (стенограма) // Житомирське радіо, 2003. // http://www.tochka.org.ua/view.php?uid=&view=text&id=892

Немає коментарів:

Дописати коментар