Симфора для Христофора, або бунт почуттєвості

Лесь ГЕРАСИМЧУК

СИМФОРА ДЛЯ ХРИСТОФОРА, АБО БУНТ ПОЧУТТСВОСТІ

Удруге протягом сторіччя, що добігає свого кінця, намагається Україна спинатися на ноги, і вдруге це дійство супроводжується шаленою прорістю літературних маніфестацій, різних за естетичними й філософськими настановами, гучністю молодечого декларування, прагненням звістувати об’явлення власного «Я».
Будь-яким більш або менш влучним назвам прямувань доконче передує яке-небудь «ПОСТ» або «КВА3І»... Головне – аби не так, як було, бо те, що було, пояснити з погляду тієї розумової чистоти, котра прийде чи має прийти взавтра, достоту неможливо. В атракціоні з кривими свічадами може бути сумно, може бути весело, можна навіть обуритися зумисним викривлюванням дійсності, проте в атракціоні немає змоги жити. Нема змоги побачити щось поза стінами, котрі переінакшують на власний копил і ваше бачення, й смуток, і веселощі. Таке до шмиги лише власникам атракціонів, карнавальним мастурбаторам власної порожнечі. Головне, аби хтось їм приплачував болем, хистом, життям. Тільки-но б те все конвертувалось в осяйні обрії для знавіснілих пожирачів людського буття.
Настільки в цьому людоморі поґвалтовано було думку й почуття, що вони породжували лише ідеологічні химери, котрих тепер усе тямковите цурається. Але цуратися такого – діло святе, а от вигетькування думки й почуття, на мою гадку – справа історично приречена, бо думки й почуття належать до відмітних ознак людини.
Ця зламність доби болюче відчутна в творчості Юрка Ґудзя – одного з найпомітніших репрезентаторів київського аванґарду, занурених у трансценденції нашого світосприймання:
...дивись, на дитяче різдво хтось
повертається з лікарні – небесних сховищ для
знетямлених ікарів, для зурочених чужим називанням
— самі ж поміж собою вони зовсім інші:
приречені серед приручених, схожі
на янголів і ящурів одночасно...
Юрко Ґудзь належить до найбільш освічених наших аванґардистів – або трансаванґардистів, як він воліє себе називати, – і тому витоки його образної системи віднайти складно, хоча й простежуються впливи від наших бунтарів 20-х років до Маланюка й Тарнавського.
Помітні також сліди польської сецесії й гурту «Просто з мосту». Видно уважне прочитання французів, як згадував колись О.Білецький про Павла Тичину, дивуючись щодо джерел подібної орієнтації.
Цікавий у автора потяг до летризму. Всупереч усьому тому, що в нас про летризм пишеться, він не французького й не барочного походження. Ідея поєднати космічні, естетичні (або й естетські!) можливості тієї чи іншої абетки, гієрограми, гієрогліфа, тощо для формування зображальних емблем чи комплексів виникла давно й побутувала в довжелезній низці культур «життєвого півмісяця», південно-східної Азії. В Європі XVII й ХVІІІ ст. ця ідея живилася відродженою цікавістю до середземноморської класики, а також популярними розробками емблематичної літератури й різновидами кабалістичної містики. Летризм у Франції, а потім і в інших країнах, з кінця XIX ст. перебував під впливом археології Сходу та естетики гієрогліфів, розпрацьованої Емерсоном. Це – якщо вкласти довгу історію у «дві слові»...
Техніка летризму в Ю.Ґудзя має виразно сучасне українське забарвлення, а естетику з’явлених форм тут означують вияскравлені постіндустріальні обриси.
Одначе тканина цих віршів усталена не лише інтелектуальними первнями: на відміну од багатьох побратимів (і часом усупереч власним теоретичним формулам) поет не виганяє найглибші людські бентеги з творчості. Бо школи теорії – теоріями, а дійсність почуття однаково лишається всесвітньою віссю:
...в темних руках забуття
жінка тримає моє обличчя
моє здичавіле ім’я
наприпочатку зими самовидців
I, насамкінець, хочу згадати ще про дві важливі риси творчості поета: збереження музичності дискурсу (наш аванґард – і вітчизняний, і діаспорний – навзагал цурається цього через засадничу настанову на какофонію або вроджену глухоту до музики сфер) та драматургійних координат у більшості творів. Себто Ю.Ґудзь дарує нам здебільша не принагідні спалахи рефлексій, а сконцентровану драму, що розігрується в поетовому «Я».
Мені здається, що така «симфора для христофора», як висловлюється Юрко Ґудзь, – оптимальний шлях для нашого аванґарду (або трансаванґарду, за поетовим словом).

Герасимчук Л. Симфора для Христофора, або бунт почуттєвостi // Слово i час. – №2, 1996.