Моє фото
Юрій Петрович Ґудзь (1.VII.1956 – 20.II.2002) – поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома (Іван) Брус. Член НСПУ (Житомир, 1991) та АУП (Київ). Багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто: Бескид, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ: Молодь, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ: Голос громадянина, 1997), романів «Не-Ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8,12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль: Джура, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль: Джура, 2009), «Набережна під скелями» (Житомир: Рута, 2012), «Barykady na Krzyżu» (Lublin, Warsztaty Kultury w Lublinie, 2014). Про автора: Невимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи (Житомир: Братство Юрка Ґудзя, 2012).

суботу, 31 січня 2009 р.

Петро Сорока. Уривки з "Денників" про Юрка Ґудзя

Петро СОРОКА

Уривки з денників про Юрка Ґудзя: «Голос із притвору», «Денники 2004-2005 років»

-*-
Минає рік, як відійшов у вічність Юрко Ґудзь. І що ж? Резонанс його творчості нульовий. У пресі, в часописах жодних згадок. «Україна так і не збагнула, якого рівня письменника втратила», – пише Євген Концевич. І я не зробив нічого для його пам’яті. Не можу писати про Юрка як мертвого. Ще потрібен час.
Він любив жартувати: «Сорока живе, як удільний князь». Звісно, у порівнянні з ним, безпритульним, безхатьком, я видався йому князем.
с.Петрики на Тернопільщині

Сорока П. Приборкання намальованого вітру. Літературний денник // Київ. – №6, 2004. – с.131-147
Сорока П. Голос із притвору. Денники-нічники 2003 року. – Тернопіль: Джура, 2004. – 148 с.


16
Найбільші зміни відбува-ються несподівано.
Вранці біжу на роботу, усмі-хаюся сонцю і деревам, милую-ся розвеснілим світом і не маю жодних поганих передчуттів. І враз (найбільші зміни в житті відбуваються саме так) відчу-ваю запаморочення, втрачаю координацію і падаю, як п’яний.
Але думка працює і я ще контролюю свої відчуття. У пам’яті спливає остання фра-за Юрка Ґудзя, почута від нього при прощанні: «Колись ітиму, як ми зараз, упаду – і помру».
Ось так, виявляється, уми-рають.
Але з утіхою відзначаю, що страху не відчуваю, навпаки – відчуваю, що було б навіть доб-ре ось так легко і майже безбо-лісно відійти. Жаль тільки Галі, а більше нікому на світі я уже не потрібен. Та саме оця від-сутність страху поступово по-чинає насторожувати мене, а потім і лякати, бо в екстре-мальних ситуаціях у мене зав-жди пропадав ляк, а це означа-ло, що мене жде щось справді непросте і важке. Уже не раз пересвідчувався: мій янгол-охоронець звільняє мене від страху, коли попереду серйозні випробування. Значить, подумалося, ця втрата координації – серйозна справа.
Пригадую, що за тиждень – Великдень і стає жаль, що не дотягую ці кілька днів, коли відкриті небеса.

Петро Сорока. Денники 2004-2005 років. – Тернопіль: СорокА, 2006. – 48 с.

-*-
Вийшов минулорічний ден-ник «Голос із притвору» з при-святою Юркові Ґудзю. Зда-ється, там немає жодної згад-ки про Юрка, але чомусь ме-ні здалося, що ця присвята повинна стояти. Вона ніби са-ма упала з неба, ніби не моєю рукою виведена. Можливо, це ще не той текст, який гідний високої пам’яти майбутнього хрестоматійного автора, але це найбільш викінчений сти-лістично мій текст і хтозна, чи я напишу ще таку світлу християнську книжку.
«Як добре ти відбатожив де-кого на сторінках цього денника-нічника, – каже Люда Литвинчук. – Але мало хто в цьому світі може і себе самого так від-батожити привселюдно, як це робиш ти. Все-таки тобі треба було стати монахом. А ти ним не став – через це і страждаєш все життя.»
«Голос із притвору» – це ве-ликий прорив твоєї свідомости до вищої сходинки буття. Це пе-ремога (але не остаточна) над собою і над натовпом... Вважаю, що тільки тепер ти починаєш приносити найбільшу користь нашій літературі.... Письменник повинен бути таким відчайдуш-но-сміливим, ходити з випрямле-ним хребтом (а не скрадаючись, впригинки, як дехто це робить і сьогодні), вдихаючи прану на повні легені... А ще «Голос» – це книжка-присвята, книжка-гимн людській дружбі...»

Петро Сорока. Денники 2004-2005 років. – Тернопіль: СорокА, 2006. – 184 с.

-*-
– Якби нині знову почали будувати Вавілонську вежу, то чи прилучився б ти до цього бу-дівництва? – якось запитав я напівжартома у Юрка Ґудзя, коли ми верталися з Почаєва.
– Мусів би, – відповів він одразу ж, – бо колись написав про це «вже ніч пройшла і зно-ву треба жити і вежу Ваві-лонську будувати.»

Петро Сорока. Денники 2004-2005 років. – Тернопіль: СорокА, 2006. – 293 с.

-*-
Скільки талановитих пись-менників відійшло в позасвіття за останні кілька років: Іван Іов, Юрко Ґудзь, Іван Царинний, Віктор Соколов, Іван Ко-заченко, Галина Гордасевич, Володимир Затуливітер, Антон Морговський...
Усі першокласні таланти, незаперечні класики, непов-торні за рівнем обдарування, тональністю голосу. Та чи бу-дуть вони канонізовані, введені у хрестоматійний ряд? Чи не загубляться їх імена в часі пік, як загубилися десятків інших? Незбагненна і примхлива доля залишає з сотні два-три імена. Не більше. Іноді не найкращих. Прижиттєва доля здебільшого несправедлива. Але посмертна теж. Від кого залежить це? Нев-же усе віддано на волю сліпого жеребу, певного збігу обставин?
Сьогодні багато говорять і пишуть про літературу для ря-дового і естетично підготовле-ного читача. Але, як на мене, література або є, або її немає.
[…]
Вибудовую для себе високий і безсмертний ряд українських епіків другої половини XX сто-ліття: Василь Барка, Василь Зе-мляк, Юрко Ґудзь, Галина Пагутяк, Роман Андріяшик, Василь Захарченко, Іван Чендей, Віктор Міняйло...

Петро Сорока. Денники 2004-2005 років. – Тернопіль: СорокА, 2006. – 299-300 с.

-*-
У літературі є цікаві опові-дачі, навіть неймовірно захо-плюючі, а є стилісти.
Справжніх вишуканих сти-лістів одиниці.
Це голос, що дається від на-родження, його можна вдоско-налювати, але виробити не-можливо.
В українській літературі дру-гої половини XX століття я знаю тільки вісім справді вели-ких стилістів (хоча, звісно, їх більше): Григір Тютюнник, Ро-ман Андріяшик, Василь Земляк, феодосій Роговий, Віктор Мі-няйло, Іван Чендей, Юрко Ґуд-зь, Андрій Содомора.

Петро Сорока. Денники 2004-2005 років. – Тернопіль: СорокА, 2006. – 326 с.

-*-
Яке мистецтво сьогодні ак-тивно пропагується, підтриму-ється, подається як вище дося-гнення культури?
Звісно, космополітичне.
Тільки його підживлюють грантами, відзначають престиж-ними преміями, втягують в сфе-ру різних дискусій і відгукуються десятками платних рецензій...
А мистецтво глибоко націо-нальне відтискається на задвір-ки, замовчується, навіть осмію-ється. А між тим, чи може бути справжнє мистецтво без націо-нального коріння?
Найвищі досягнення у прозі сьогодні, на мою думку, пов’яза-ні з іменами Віктора Міняйла, Галини Пагутяк, Валентини Мастєрової, Юрка Ґудзя, Андрія Содомори, Галини Тарасюк, але розкручуються не ці імена.
Те саме можна сказати і про живопис та музику.

Петро Сорока. Денники 2004-2005 років. – Тернопіль: СорокА, 2006. – 334 с.

-*-
Не треба сердитися чи рем-ствувати, що хтось наслідує твій творчий метод. Треба прагнути виробити такий стиль, який повторити неможливо. Нехай спробує хтось повторити Юрка Ґудзя, Андрія Кондратюка, Світлану Антонишин чи Га-лю Пагутяк...

Петро Сорока. Денники 2004-2005 років. – Тернопіль: СорокА, 2006. – 344 с.

Немає коментарів:

Дописати коментар