Моє фото
Юрій Петрович Ґудзь (1.VII.1956 – 20.II.2002) – поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома (Іван) Брус. Член НСПУ (Житомир, 1991) та АУП (Київ). Багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто: Бескид, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ: Молодь, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ: Голос громадянина, 1997), романів «Не-Ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8,12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль: Джура, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль: Джура, 2009), «Набережна під скелями» (Житомир: Рута, 2012), «Barykady na Krzyżu» (Lublin, Warsztaty Kultury w Lublinie, 2014). Про автора: Невимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи (Житомир: Братство Юрка Ґудзя, 2012).

неділю, 25 січня 2009 р.

Білого птаха тихоліт

Олена ЛОГВИНЕНКО

БІЛОГО ПТАХА ТИХОЛІТ
пробує озвучити у своїй поезії Юрко Ґудзь

Що розкошує у збірці трансавангардиста Юрка Ґудзя «Боротьба з хворим янголом» (К., 1997), то це тиша, мовчазність, недомовленість, численні функціальні паузи між словами, між рядками, що служать засобом смислового зв’язку, а також щоякнайповнішого вираження філософії екзистенціалізму. Автор поетично підносить на щабель вище ніж у сірій буденності, «золото» мовчання, мудрість тиші, яку дуже легко сполохати й спотворити нестримним потоком слів, глухонімих «пертворених в попіл». Він по-новому осмислює значення розстановки лексем на шахівниці власного самовираження.
Віршовані тексти поета, подані у різноманітній варіативності графічного зображення, слід, очевидно, читати перед уявним дзеркалом, де відбиваються їхні лексичні блискітки у вигляді багатозначних крапок, пробілів між словами та рядками, шрифтових «оранжувань» тощо. А за спостереженням післямовця до збірки Хоми Бруса, «при відтворенні сіленціографічних текстів (сам автор називає свою поезію сіленціографією, вочевидь, відштовхуючись од ключового поняття «silence» що в перекладі з англійської означає «тиша», – О.Л.) за допомогою друкарської машинки оригіналом стає лише другий примірник машинопису – на ньому (відсутність копірки обов’язкова) залишаються самі білі знаки, відтиснуті крізь першу сторінку з чорними знаками».
У книжці «Боротьба з хворим янголом» немає звичної організації поезії в окремі тематичні, жанрові чи ще якісь розділи, цикли. Замість них – три спроби у боротьбі озвучити без слів тишу психологічної пущі, ліричного героя. Надання власній персоні, власній душі первинності, пріоритетності значення – основа сприйняття ним плинності хронотоку. Це чітко простежується зокрема, в поезії «Calendarium сутностей надприсутніх», де є понеділки, вівторки, середи, чертерги, п’ятниці, суботи з безліччю крапок, але немає неділі. Чому? Бо «в неділю я народився...».
Автора цікавить передусім «діалог» душі й тіла в одній особистості, що передбачає гармонію, а також «полілог» між двома душами й тілами, які зливаються в одне ціле. Ось як у своєрідній «колисковій» для коханої герой, котрий прагне навік сховатися в її обіймах, промовляє:

моя молитва до твого сумного тіла
метаболічний текст перетворення
краплинок щоденної ртуті
в маргінез небуття
падають, розбиваються, відлітають
запахи поту, дощу, зеленого листя
твоє тіло світиться в темряві білим птахом
кожної ночі він зовсім інший
мене се так дивувало спочатку
але потім я призвичаївся
бо кожного разу той птах гинув
задушений в моїх обіймах...

До речі, в «спробі останній» образ білого птаха трансформується в кількох поетичних візіях. Скажімо, в драматичних малюнках жінки, чиє безрадісне дитинство змушувало ховатися «на білих аркушах, на білих островах» з думкою про те, як «хоча б одного птаха врятувать і не впустити з неба – на церату...». Або в тихому леті білих крил, який віщує: «тихим святом стає білий світ». Є тут образ Володяря Зимових Птахів, який веде дорослу людину болісними спогадами-сходами «вглиб зруй – нова – ного часу»...
Загалом вся збірка Ю.Ґудзя ніби дихає холодним спокоєм білизни. І зимові барви тут превалюють. Хоча поетичний неологізм «теплосніг» може легко заперечити цю тезу,
Тоді зимові небеса не встоять перед жаданим літнім подихом:

Які небеса цього літа: горіли, летіли,
волали, палали, згасали, диміли...

Оцією нерозгаданою небесною таємницею своєї поезії Юрко Ґудзь вочевидь зацікавив жюрі Міжнародного поетичного конкурсу в м.Тріуджіо (Італія), інакше б він не отримав там 1994 року третьої премії. Ось вам і престижний міжнародний рівень нашої української поезії, яку хтось волів би бачити хуторянською.

Логвиненко О. Білого птаха тихоліт // Літературна Україна, 11 вересня 1997.

Немає коментарів:

Дописати коментар